У 1980-х роках Нью-Йорк був таким собі пеклом. Тут відбувалось звиш 1500 тяжких злочинів коженого дня: 6-7 вбивств на добу. Вночі вулицями ходити було небезпечно, а в метро їздити ризиковано навіть удень. Грабіжники і жебраки в підземці були звичайною справою. Брудні і сирі платформи майже не освітлювались. У вагонах було холодно, під ногами валялося сміття, стіни і стеля були повністю вкриті графіті.
Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності у своїй історії. Однак потім сталося щось незрозуміле. Досягши до 1990-го року піку злочинність різко пішла на спад. Протягом найближчих років кількість вбивств знизилося на 2/3, а число тяжких злочинів - наполовину. До кінця десятиліття в метро відбувалося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. З якоїсь причини десятки тисяч психів і гопників перестали порушувати закон.
Що ж сталося? Хто потягнув чарівний стоп-кран і що це за кран?
Він зветься - «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуел в книзі «Переломний момент» розповідає:
«Розбиті вікна» - це дітище криміналістів Уїлсона і Келлінґа. Вони стверджували, що злочинність - це неминучий результат відсутності порядку. Якщо шиба розбита і не засклена, то проходячи повз вирішують людина гадає, що всім наплювати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром розіб'ють і инші вікна, і почуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Такий сигнал, запрошує до серйозніших злочинів».
Гладуел займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки (і навіть не стільки) через погану спадковість або неправильне виховання. Величезний вплив на нього здійснює те, що він бачить довкола. Контекст.
Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони здійснили ряд цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни і на керма велосипедів почепляли рекламні листівки. І спостерігали - скільки людей викине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого були припарковані велосипеди, були ідеально чиста.
На землю листівки кинули 33% велосипедистів.
Потім експеримент повторили, заздалегідь розмалювавши стіну беззмістовними малюнками.
Тоді насмітили вже 69% велосипедистів.
Проте повернімося до Нью-Йорка в епоху дикої злочинності. В середині 1980-х в ново-йоркському метрополітені змінилось керівництво. Новий директор Девід Ганн розпочав роботу з... боротьби з графіті. Не сказати б, що вся міська громадськість втішилась такому підходу. «Хлопче, займись серйозними питаннями - технічними проблемами, пожежною безпекою, злочинністю... Не витрачай наші гроші на дурниці!» Та Ганн був наполегливий:
«Графіті - це символ краху системи. Якщо розпочинати процес перебудови устрою, то першою має бути перемога над графіті. Не поборовши його, не вдастся здійснити ніяких реформ. Ми готові закупити нові поїзди вартістю 10 млн. доларів кожен, але якщо ми не захистимо їх від вандалізму - ми знаємо, що станеться. Вони втримаються один день, а далі їх спотворять».
І Ганн дав команду відчищати вагони. Маршрут за маршрутом. Потяг за потягом. Кожен єдиний вагон, кожного божого дня. «Для нас це було ніби релігійний ритуал», - розповідав він пізніше.
Наприкінці маршрутів встановили мийні пункти. Якщо вагон приходив з графіті на стінах, малюнки змивалися під час розвороту, або вагон взагалі виводили з експлуатації. Брудні вагони, з яких ще не змили графіті, ні в якому разі не змішувалися з чистими. Ганн доносив до вандалів чітку думку.
«У нас було депо в Гарлемі, де вагони стояли вночі, - розповідав він. - У першу ж ніч з'явилися тінейджери і заляпали стіни вагонів білою фарбою. Наступної ночі, коли фарба висохла, вони прийшли і обвели контури, а через добу все це розфарбовували. Тобто вони трудилися 3 ночі. Ми чекали, коли вони закінчать свою «роботу». Потім ми взяли валики і все зафарбували. Хлопці засмутилися до сліз, але все було зафарбовано зверху донизу. Це було наше їм послання: «Хочете витратити 3 ночі на те, щоб спотворити поїзд? Давайте. Але цього ніхто не побачить»...
У 1990-му році на посаду начальника транспортної поліції був найнятий Вільям Браттон. Замість того, щоб зайнятися серйозною справою - тяжкими злочинами, він впритул взявся за... безбілетників. Чому?
Новий начальник поліції вірив - як і проблема з графіті, величезне число «зайців» може бути сигналом, показником відсутності порядку. І це заохочувало вчинення тяжчих злочинів. У той час 170 000 пасажирів пробирались в метро безкоштовно. Підлітки просто перестрибували через турнікети або проривалися силою. І якщо 2 або 3 людини обманювали систему, оточуючі (які за инших обставин не стали б порушувати закон) приєднувались до них. Вони вирішували, що якщо хтось не платить, вони теж не будуть. Проблема росла як снігова груда.
Що зробив Браттон? Він виставив біля турнікетів по 10 переодягнених поліцейських. Вони один за одним вихоплювали «зайців», вдягали їм наручники і вибудовували на платформі ланцюжок. Там безбілетники стояли, поки не завершувались «великі лови». Після цього їх відводили до поліцейського автобуса, де обшукували, знімали відбитки пальців і пробивали через базу даних. У багатьох при собі виявляли зброю. У инших знаходили проблеми з законом.
«Для копів це стало справжнім Ельдорадо, - розповідав Браттон. - Кожне затримання було схоже на пакет з поп-корном, в якому лежить сюрприз. Ну і яка іграшка мені попадеться зараз? Пістолет? Ніж? Є дозвіл? Ого, та за тобою вбивство!.. Досить швидко погані хлопці порозумнішали, стали залишати зброю вдома і оплачувати проїзд».
У 1994 році мером Нового Йорка обранли Рудольфо Джуліані. Він забрав Браттон з транспортного управління і призначив шефом поліції міста. До речі, у Вікіпедії написано, що саме Джуліані вперше застосував Теорію розбитих вікон. Тепер ви знаєте, що це не так. Тим не менш, заслуга мера безсумнівна - він дав команду розвинути стратегію в масштабах всього Нового Йорка.
Поліція зайняла принципово жорстку позицію по відношенню до дрібних правопорушників. Заарештовувала кожного, хто пиячив і буянив у громадських місцях. Хто кидав порожні пляшки. Розмальовував стіни. Стрибав через турнікети, канючив гроші у водіїв за протирку шкла. Якщо хтось мочився на вулиці, він відправлявся прямо у в'язницю.
Рівень міської злочинності став різко падати - так само швидко, як і в підземці. Начальник поліції Браттон і мер Джуліані пояснюють: «Дрібні і незначні, на перший погляд злочини служили сигналом для здійснення тяжких злочинів».
Ланцюгова реакція була зупинена. Наскрізь кримінальний Нью-Йорк до кінця 1990-х років став найбезпечнішим мегаполісом Америки.
| 
