Volfy's page

Право Росії на Крим – це один з багатьох міфів, якими збагачена історія будь-якої імперії. У випадку Криму – це міф, який неодноразово цинічно змінював свій базис, аж поки не набув сучасного вигляду – захисту російського населення півострова. На сьогодні основою міфологізації є Кримська війна 1853-1856 року, а точніше її фрагмент – битва за Севастополь, який після цих подій російська історіографія називає не інакше як «Город русской слави». І це не дивлячись на явний загарбницьких характер війни і, що ще більш дивно, поразку Росії в самій битві за Севастополь.

Про це розмова журналіста ІА ZIK Богдана Білана з львівськими істориками Михайлом Крілем та Богданом Чумою.

Михайло Кріль (М. К.): Крим населяли люди ще задовго до народження Христа. Корінними мешканцями були таври, згодом на зміну їм прийшли кіммерійці, далі колонізували греки, які утворили свої міста-держави – територія процвітала.

У 1239 році Крим опинився в полі зору монгольської навали і військо Батия окупувало цю територію. Всередині XV ст. Крим, як осколок Золотої орди, отримав незалежність. Але невдовзі знову потрапив під васальну залежність, тобто протекторат, спадкоємця Орди – Туреччини.

Богдан Білан (Б. Б.): Тобто простий перегляд історії на рівні шкільного підручника демонструє, що аж до кінця XVIII ст. в Криму «русскім духом» навіть не пахло.

М. К.: Досить широку автономію в складі Туреччини кримська держава втратила у 1783 році внаслідок війни з Росією. Саме тоді Росія загарбала Крим.

Михайло Кріль. Фото: dobromyl.org

Але чому вона забрала цю чужу територію, чи під приводом захисту російськомовного населення? Але ж в кінці XVIII століття, даруйте, там росіяни не проживали, не треба було вводити війська, щоби їх захищати. Це були суто імперські амбіції – взяти якомога більше території і отримати вихід до моря.

Б. Б.: Але Російській імперії цього було замало. Після першої поступки, Туреччина, в її імперському світогляді, стала вже не суб’єктом, а об’єктом міждержавних відносин. Росія готувала базу для нового нападу.

Богдан Чума: Ідеологічна позиція Російської імперії в цій війні ґрунтувалася на двох принципах: перше, це велика ідея слов’янської єдності, доволі міфічна і необґрунтована. Але на середину ХІХ ст. ідея слов’янофільства була сформована і згідно неї основним ворогом її реалізації була Османська імперія, яка окупувала землі південних слов’ян.

А з іншого боку великим міфом був захист християн, а в російській модифікації це був захист православних християн, яких в Османській імперії нараховувалось близько 12 млн. Власне цими фактами Росія оперувала, щоби обґрунтувати свою ворожнечу до Туреччини і бажання відвоювати в неї певні території.

Б. Б.: Ця імперська ідеологема чудово пасувала в той час, адже справді під турецьким пануванням знаходились величезні слов’янські і християнські території – починаючи від Молдавії і до Балкан

М. К.: Відомий чеський поет, сучасник тих подій після кількарічного перебування в Росії відзначав: Росія все російське любить називати слов’янським, щоби при сприятливих умовах все слов’янське назвати російським – от вам і ці імперські амбіції.

Б. Б.: Ця доктрина, якою прикривалась велика геополітична гра не могла не турбувати іншого ключового гравця в тодішній Європі, а саме Францію. Вона в купі зі союзниками, найбільшим з яких була Великобританія, чудово розуміли, що ховається за слов’янофільською ширмою.

Б. Ч.: В ліберальній Європі на середину ХІХ ст. сформувався негативний образ Російської імперії – це образ російського ведмедя, який нахабно пхається в Європу. Тому всі інші менші звірі мали б об’єднатися, щоби цього звіра побороти.

Б. Б.: Сама війна почалася з агресії Росії на Валахію, території сучасної Східної Румунії і Молдови, яка мала продовжитись на Болгарію. Спочатку Західноєвропейські держави намагалися примирити суперників. Вони поставили вимогу Туреччині не противитись російській агресії і погодитись визнавати права всіх християн. Але ж права християн були тільки гарним міфом, насправді росіяни продовжили окуповувати нові території. Саме нахабство Росії, яка не зупинилась після виконання її вимог, змусило захід ввести свої війська, що і призвело безпосередньо до Кримської війни, яка почалася у 1854 році.

Б. Ч.: Щодо цієї війни існує чимало міфів, чи, скоріше, неточних тверджень, які усталились вже як стереотипи. Зокрема якщо говорити про якість збройних сил Росії в порівнянні з іншими державами, то виходячи з технічного оснащення, російська армія не відставала аж так, як це часом подається. Озброєння приблизно було однаковим, переважали лише окремі французькі чи британські контингенти. А з турецьким воно цілком було на тому ж рівні.

Військово-морський флот також був приблизно однаковим. У всіх переважали вітрильні кораблі, парові суцільнометалеві судна виконували в той час лише допоміжну роль.

Якщо вже говорити про якісь порівняння, то тут швидше йдеться про якість організації війська. Все таки Російська імперія в той час вже перебувала в певній внутрішній кризі, тому інтендантські служби, постачання і командування військами перебувало на відсталому рівні. Тут позначались залишки того феодального поміщицького принципу формування кадрового складу збройних сил.

Іншою суперечністю, яку зараз спростовано – це непрофесійність російської армії. Це те твердження, яке було сформовано ще сучасниками Кримської війни, коли говорилось, що російська армія була відсталіша, солдати непрофесійними і зокрема на це впливало існування кріпацтва. Що, зрештою, призвело до того, що наступник Миколи І, Олександр ІІ кріпацтво скасував. Хоча говорити про те, що російські солдати були непрофесійними, не доводиться. Адже служити доводилось 25 років, а за цей час вони набували професіоналізму. А кріпацтво, як таке на ситуацію не впливало, до того ж набір в армію в Європі особливо не відрізнявся.

Б. Б.: Саме цей паритет сил вилився під час ключового моменту війни, чи точніше вже відступу росіян – а саме у битві за Севастополь. Це не була типова блокада чи облога – до міста вільно довозили провіант та боєприпаси. Періодично відбувалися бої, але частіше переговори про позиції, на яких сторони підпишуть мирову і розійдуться. Кожен вірив у свою силу, свою імперську велич, а програти довелось Росії. Тим не менше саме на цій поразці народився один з найбільших російських міфів – про Севастополь – «Город русской слави».

М. К.: У 1783 році був заснований Севастополь, з грецької – священний чи вельмишановний, тому це Величне чи Священне місто, а не, як люблять перекладати росіяни, «Город русской слави». При чому цей термін набув поширення після війни 1853-56 років. Але ж Росія у цій війні програла.

Тим більше не пасує ця назва з огляду на те, що в героїчній обороні міста в цій війні брали участь не лише росіяни, але й інші солдати Російської імперії, а народів, як відомо, там було вдосталь.

Остаточно міф про «російську славу» руйнується подіями 20 ст.

Радянську владу вдалося встановити у Криму лише у 1920 році і то тільки після того як майже 30 тис. мешканців Криму було вбито без суду і слідства лише через те, що вони допомагали білій гвардії…

Але і цього для великого російського міфу було мало. У 1945 році корінних мешканців, і не тільки кримських татар, звинуватили у колабораціонізмі і співпраці з нацистами і вивезли за межі Криму.

Натомість заселили населення з російської глубінки, яке нічого не петрало в специфіці господарки на південних землях. Від кінцевого занепаду і остаточного розвіювання міфу Крим врятувало приєднання до УРСР.

Росія абсолютно ніяких прав на Крим не мала від самого початку і не має до сьогодні. Бо це не їхня етнічна територія, до того ж вона навіть не змогла її добре колонізувати.

Підготував Богдан Білан, ІА ZIK